ІІІ-ій Світовий з'їзд боднарчан

Село Боднарка – старе, створене ремісниками – боднарами, дост вельке, в 1936 р. в ним проживало 200 родин: 771 греко-католиків, 167 римо-католиків, 52 баптистів і 11 жидів.
        В Боднарці (Горлицкий повіт) поставлена в 1900 році мурувана церква під Покровом Пресвятой Богородиці на місци старой, яка згоріла. Парафія мала нерухомости: плебанію, вшитки господарски будинки і 0,33 га огороду, 18 га орной землі, 9 га лук, 19 га ліса і 14,27 га паствиска з неужитками. В 1784 р. парохом Боднарки був о. Андрій Сембратович, а парафія належала до існуючого в тим часі Бєцкого деканату.
        Тепер церква в Боднарці має вигляд костела, бракує церковних бань, яки іщи кілька років тому стояли. По депортації лемків опустошала, не було кому єй доглядати. Тепер одновлена, підлога виложена гардима плитками з мармуру, сціни ново-помалювани, але пристосувани до латинского обряду. Перед царскима дверями вбетонуваний новочесний римо-католицкий престив. Не видно церковних кириличних написив. Іконостас нерушений (хиба тому, же його конструкція мурувана і стисло получена зо сцінами), але на ним ікони перемалювани на західний стиль, вітражови вікна.
        14-15 жовтня 2006 р. боднарчане спільно зо своїм душпастирйом о. Григорієм Назаром урочисто святкували кермеш – церковний Свято-Покровский празник і третій Всесвітний з’їзд боднарчан.
        В п’ятницю вечером приїхали боднарчане, вивезени на Україну в 1945 р. а в суботу рано двома великима автобусами боднарчане з західніх земель Польщи, вигнани в 1947 р. В суботу зрана приїжджали автами й приходили вони з ріжних місцевости. Вшитким приходящим до церкви організатори дарували пам’яткови гарди значки – плякетки з написом в обводі: ІІІ-ІЙ СВІТОВИЙ З’ЇЗД БОДНАРЧАН, БОДНАРКА, 14–15.Х.2006. В середині 4 прапори: польский, українский, європейский і канадцкий.
        Суботни кермешови Богослужби очолив о. митрат Іван Піпка, а співслужили отці: Мирослав Драпала (лігницкий декан), Петро Павлище (краківский декан), Петро Качмар з Лося, єрм. Яків з Висови, Павло Сивец з Рихвалду і місцевий парох Григорій Назар в присутности римо-католицкого кс. Яна Адамчика з Мацини. По церковних одправах вшитки присутни, а било їх півтисяча, стали до спільной історичной фотографії. Тоти, што хотіли, могли купити собі нагробни лямпочки – «знічи», жеби засвітити їх на гробах своїх предків.
        За стараням війта Чеслава Ракочого затримано рух на крайовій дорозі на час переходу од церкви до цмунтеря хресного ходу – процесії, яку провадив несучи хрест Євген Романяк з Куніц з-під Лігниці, за ним несли коругви Василь Ганас з Тернополя (Україна), Ярослав Ющак, Штефан Клапач і Андрій Попівчак (вшитки од Лігниці).
        На цмунтері священнослужителі, процесія з вірнима і представники влади стали при новопоставленим надгробним ґранітовим пам’ятнику, який посвятили священики. Помислодавцьом, проєктантом і фундаторами пам’ятника були Іван Сокач з Канади, народжений в 1942 р. в Боднарці, його жена – розділянка і їх доросли діти Андрій, Петро і Анна.
        При пам’ятнику о боднарчанах, розогнаних по світі і котри не дочекали днесьнього дня, бо одишли до вічности, розповідав Штефан Драґан, народжений юж на чужій землі під Лігницьом. Він сказав: «Ту приїжджає перше, друге, а навет третє поколіня, народжених на вигнаню боднарчан. Гнеска юж третій раз приїхали-зме на заклик наших предків. Слова ,,Боднарка”, ,,боднарчане” повтаряни родичами од самого народженя добрі пам’ятаме. Они везли нас кільометрами до нашой церкви, там, де можна било вислухати нашу Літургію в рідній мові, почути рідни пісні, плекати свою культуру. Найчастійше в векши свята на наши Служби Божи приїжджали боднарчане з ріжних місцевости, навет з-під Зеленой Гори. Дякувати їм за тяжку працю і патріотизм, ми знаме ким ми є, же наше коріня єст ту і ми гнеска-зме тіж ту в Боднарці. Нас виховано в таким дусі і ми свої діти так виховуєме. Спомнийме гнеска наш цмутер і вшитких запрошених й тих похованих в чужій землі – на заході, в Канаді, на Україні, замордуваних в тюрмах, загинених на війнах і в Талєргофі. Вороги не змогли знищити нашу віру Талєргофом, світовима війнами, виселеньом, вигнаньом, депортаційом. Тото нас тилько утвердило більше шанувати вшитко своє. Ту стоїме, жеби прикликати инших предків».
        Під пам’ятником в означеним кільці Юрко Клапач, внук єдного, што не вернув з війни, розстелив біле лняне полотенце, на пам’ятку тим, котри не вернули з війни, не відомо де поховани. На тото полотенце в пам’ят свого діда, што не вернув з Талєргофу, Васил Сокач положив пустий мішечок, на котрий сипали, привезени грудки землі з цмунтерів, де поховано на вигнаню боднарчанив. На виклик Штефана придте і встанте з нами... приходили й в знак хреста сипали привезену землю з міщечків представники боднарчан з різних місцевости: Лігниці, Проховиц, Вонґродна, Дембя, Тинця, Клембановиц, Тачаліна, Качениц і інших. Коли висипувано землю, привезену з України, Анастазія Ющак з Тернополя окрила красні вишитим ручником (червенима і чорнима нитками) хрест на пам’ятнику, чим зробила дуже приємну несподіванку організаторам і вшитким присутним. Під пам’ятник поклали великий вінец квітив. Довгий список призвищ, яки мали боднарчане (з каждой родини сут померши), підписали вшитки священики, війт ґміни Чеслав Ракочи, з-к бургомістра Горлиц Анджей Орхель, з-к голови ОЛ Василь Шлянта. Той історичний акт вложено в спеціяльну мідяну коробку, щильно запечатувано, а фундатори Іван і Петро Сокачи вмурували єй в сціну пам’ятника.
        Цмунтерни події закінчено одправленьом Панахиди за упокій душ вшитких боднарчан.
        А там, на чужих землях, де жиют боднарчане, де потім вічним сном спочинут, не залишит їх рідна земля, яку місцеви боднарчане з отцьом парохом урочисто в церкви передали на руки лігницького о. декана Мирослава Драпали. Зас на руки місцевого пароха о. Григорія Назара зложено синій, присвячений Матері Божі фелон, який послужит в наступни роки празничним святкуваням в Боднарці.

Петро Повазник
        Далі буде

Знімки Володимира Гойсака і Стефана Ющака

Наше слово № 46, 12 листопада 2006 року