Великодний сон

Христос воскрес – Христос воскрес!
Земленька зі сну збудилась
В трави – цвіти примаїлась,
Звір і птиця веселиться
Миром Божим світ краситься,
Мир дав людям Бог з Небес
Христос воскрес – Христос воскрес!
(урывок великодньой пісьні)


Юж лем стары люде памятают Лемковину в оригіналі, таку, яку отримали в спадку од своіх предків. Памятают єй, як теплу Божу росу, по котрій великодны дзвоны кликали іх до себе. Памятают єй, село за селом, церков за церквом, гору за гором з рідном бесідом, сьпівом, традициями. То нашому поколіню припала доля відіти єй щасливу, як дитиньство, сумну як сироцтво і траґічну як трясіня землі. Юж лем нам старым сниє ся на чужыні, якы мы были богаты духово и материяльно и не были зме ничым гіршы од другых в тодішній Європі. Против вшыткой людской мысли і Божого закону то в повоєнний Великодний ден пришло на нас нещестя так несподівано, як перун з ясного неба.
   Горіли села, гынули і стогнули катуваны люде, мовкли церковны дзвоны, ревала худоба. Нихто не відів, не хтів відіти, же з пекельных челюсти выпущено антихриста, котрого розперты копыта медже Сяном і Попрадом розорювали святу нашу землю.
   На його змійній голові людском кровю было написане “Акция Вісла”... З його сьліпых очы были перуны ненависти, шовінізму і пекельного зла. Тот біблійний потвір мав страшну силу, сім сил по тисяч моцы. Кырвавым бычом гнав нас на чужыну, вдоптував нашу гідніст на само дно власного пекла. Ой памятаме тоту смертельну спрагу на чужыні, як нам не было вільно нич інче пити, як затруту воду з мітичной річкы Лети.
   Нижній Шлеск то лем єдна така чужына, то лем єдна чорна пляма на сумлінях нашых оправців. Гріх было бы повісти, же то даяка природна пустеля – цівком ні!
   То тіж Богом дана земля, і напевно тоты люде што ту жыли од віків, так само за ньом плачут, як мы за Лемковином. В тій монотонно-рівнинній околици, до єдного з пеґеерів в червци і липци 1947 рока привезено осем лемківскых родин. Як іх ту витано – не треба припоминати. Знаме. Окрім величезной господарской забудовы білив ту прекрасний палац давных властителів. З його минулого богацтва не остало нич, лем голы стіны, але для простых люди міг быти іщы добрым дахом над головом. Але не вільно было никого ту поселяти, бо мала быти в нім рільнича школа, што николи ся не зістило. В тіни палацу стояв іщы порожній “чворак”, в котрім нихто і не думав жыти, бо дах протікав, стіны розсипував гриб, двери попалили дюде, вікна повыбивали діти. Найперше до той згнилой рудеры запхано штырі родины з ґорлицкого, а же керівник пеґееру зажадав од “пуру” більше такых тихых і робітных рабів, то за кільканадцет днів, до того барлогу вдоптано наступны штырі родины од Нового Санча.
   Минуло перше горяче літо на чужыні, минула “злота польска єсьень”, дост лагідна західня зима, і пришли латиньскы Великодны свята. В костелах задзвонили дзвоны, люде гостили ся свяченым, тішыли ся Вольом і дякували Богу за побіду над зненавидженым окупантом.
   Нашы Великодны свята в 47-мім, припали 3 мая, і як на тоту пору, было барз тепло. Цвили сады, пахла черемшына, шелестіли молодым листьом тополі і липы, клекотали боцаны, ластівкы під стріхами закладали гнізда.
   Перший Великден на чужыні. В лемківскій душы то “свято над святами, паска над пасками – то торжество торжеств”. То надія на краще жытя, віра в побіду правды над брехньом, то любов ближнього і вшыткых люди під Божым сонцьом. В “лемківскім чвораку” на перше око, была то лем звычайна выпочынкова неділя по тяжкім робочім тыжню. Але так думали лем тоты, што не знали нашой християньской культуры.
   Іщы в Вельку Пятницю, лемкы ся довідали, же там деси коло якісого Хойнова іх братя недолі перед сходом сонця громадно будут святити паскы під голым небом. Але де тот Хойнів? Як там заіхати – того втовды нихто не знав. Зрештом, і так не было вільно ім ходити хоц бы до другой ґміны. Хтоси з них посвятив паску юж разом з поляками, але єй не ів, бо мав іщы піст і така свяченина стала бы му вістьом в гыртани – чекав на свій Великден. Хтоси в ночы ходив до котрысой “катакумбы” і в велькій таємници посвятив пару мальованых яєчок, котры ховав в кышенях. Старшый юж лемківскій ґазда хоц о вшыткім тім знав, никади не ходив, лем коли його ґаздыня приготовила на стіл кус ліпше іджыня як нормальну недільну страву – повів до свойой родины:
   – Гнескы, моі діточкы, наш святий Великден, клякнийме на тоту чужу землю, выгварме “Отче наш” і подякуйме воскресшому Ісусови, же зме не голодны.
   Потім над столом зробив знак хреста, поцілував паску (хліб) і голосно вырюк:
   – Христ   Нихто го інчий не чув, лем найближша родина і штырі чужы заплисьнілы стіны. Чи іх щыра молитва была так мила Богу, як і тых, што хвалили Го гнескы в найкращых Соборах світа?
   В тоту Великодну ніч, ґаздови снив ся дивний сон, котрий запамятав на ціле жытя.
   Снило ся му, же сідит в своій хыжы і през вікно смотрит на высоку Кычеру, сповиту чорныма хмарами. Застарав ся барз, же то юж пізний ярній час, а він не заорав іщы ани єдного загона. Бо на дворі падат сьніг з дощом і повно всяди болота. Пішов до поблизкой корчмы, жебы од люди довідати ся коли буде того року яр, чи не буде? З кумом Васильом випыли по шклянці пива, купив пачку файкового дугану і пильно пішов домів, бо вшыткы повідали, же юж заран буде красна погода і тепле сонце. Як переходив коло свойой церковці – зауважыв, же ся в ній світит ясно, як на Великодне Всеночне і добрі чув як єґомосьць Теофіль сьпівали: “Яко ізчезаєт дим от лиця огня, так ізчезнут грішниці а праведниці возвеселятся!”
   Потім юж зо вшыткыма людми сьпівав – Христос воскресе із мертвых... Кус му было маркотно, же нема на собі новой гуні, але як посмотрив на другых – то вшыткы были так бідно убраны. То довга війна і рабунковы банды позбавили лемків тілесной прикрасы, але Слава Богу, же неє такой пекельной силы, жебы вырвала нам з груди нашу побожну душу. За єден рожок тримат святу Плащаницю і зас сьпіват “Воскрес Ісус од гроба, якоже прорече пророк...” На самім переді процесиі його сусід несе великій Хрест перевязаний біліцькым полотном, найстарший ґазда села несе святу Євангелию, таку крас і велич як царскы двери. Його найстарший сын тримат на вітрі велику воскресну коругов, а молодша дівочка в пацюркованім горсеті з другыма дівчатами несе на дручках тяжку ікону Перечычтой Дівы.
   Єґомосьць Теофіль променистом монстранцийом благословлят люди на вшыткы стороны світа. Лем найменша його Парася тримат в руці малюване яєчко і літат помедже люди, як шварне козлятко. Потім скаче під церковну стіну і хоче зорвати, перший той яри квіток, велькій як лелия. Але зімав єй за коску і шепнув до ушка:
   – То не вільно, то гріх рвати тоту фіялку, она не твоя, лем Бозіова, най пахне вшыткым людям Великодньом. Боже святий – єдиинй, та як то ся стало, же было якісе страшне переселіня, же ня были як гандляре коня перед ярмаком і копали до ня як до пса. А штом ся настарав, же мій найближший сусід з роздертым серцьом мусит іхати деси на схід. А штом ся наплакав за моім найдорожшым сыном, же го забило під Моравом. Та тото тіж не правда, же єґомосьця Теофіля замучыли в якісым Явожні. Та прецін зме ту вшыткы разом, і не підеме одталь николи на вікы. Слава Тобі Господи, Слава Тобі, же быв то лем страшний сон, же тіж така біда приснила ся чловеку.
   Задзвонив дзвін і ґазда ся збудив, а Великодний сон перхнув деси на схід, до його опорожнілой церкви в Бескиді. Не быв то Великодний дзвін, лем проклятий пеґееровскій ґонґ, котрым скликувано лемків до роботы. Зимном водом сполокав солены слезы, вдів полатану загортчыну. Спустив голову і пішов вилами метати кромпелі до ненажертой ґожельняной пащы. Нераз снило ся му, же єст дома, пасе коровы на Верху, оре смужку за Яругом або зас косит кустрицю на гірскій лысині.
   Аж по довгых роках приснилася му чужына, страшна, понура рівнина, котрій не было кінця ани краю. Снило му ся, же робит штоси на шырочезнім пегеерскім поли сам єден як сирота, а дорогом ідут возы на схід і люде на них сьпівают по нашому: “...хто жывий, хто жывий в ряд ставай, в ряд ставай, повертаме в рідний край!”. Як олень скочыв в іх сторону і летів през якісу оранину, борозды, ровы, мочары. Летів, падав і зас ставав і летів, і з цілой силы кричав: Почекайте ня, почекайте, я тіж піду з вами, чуєте?
   Але нихто го не чув, лем його жена, котра го збудила, жебы юж тілько не йойчав в тяжкім сьні. Юж за недовго по тым, в Страстний тыжден шмарив прокляте пеґеерске ярмо чорту на рогы і поіхав, не поіхав, а на крылах перхнув до свого рідного Реґетьова, але лем він єден, мав тото щестя в нещестю. Другы лемкы не мали ани як, ани до чого вертати і до гнескы святкуют своі Великодні на чужыні.

Ватервліт, Великден 1994 р.

(Заховано писовню зо збірки Смак долі, ред. Володислав Грабан, вид. “Наша Загорода”, Криниця 2000 р.)

Наше слово № 15, 11 квітня 2004 року

Великодний сон

Nasze Słowo

nr 15, 11.04.2004 r.